На невеликих затишних вуличках нашого міста вже кілька днів можна почути запах пасок. Наближається Великдень. Великдень воєнного часу. Це накладає відбиток на усі святкові приготування.
Настоятель луцького Свято-Михайлівського храму (що на Вишкові) отець Степан Гайгель з перших днів війни включився у волонтерську роботу. Якщо точніше, він її й не переривав. Адже допомагати бійцям почав ще з 2014 року.– Атошникам допомогу постійно надавали. Було таке, що за раз везли 100 10-літрових відер вареників та ще майже стільки олів’є. Коли на блок-постах хлопці дізнавалися, що їдемо в Авдіївку, то не хотіли хоч щось взяти. Але від вареників та олів’є не могли відмовитися. Іноді доводилося йти на хитрощі, – усміхається отець. – Якось приїхали в частину, а там кажуть, що все мають. Але коли почули про вареники та салат, одразу пожвавішали. Тоді кажу: «Щоб до цього добратися, треба ящики розібрати». Відчиняю задні двері і починаємо розвантажувати бус. Завершили. Зачиняю, а на обличчях мовчазне чекання: де ж обіцяне? Тоді відчиняю бокові двері і повідомляю, що все тут. Хлопці сміються. А як інакше, якщо не хочете брати харчі? Вже ж назад не завантажуватимемо.
Тож щойно росіяни вторглися в Україну, вишківські парафіяни активно взялися за роботу.
– Як тільки почалося, я одразу заспокоїв людей. Бо розумію: не можна, щоб паніка була. Треба не розбігатися, а думати, як зберегти життя. Тож створили групу самооборони, сконтактували з теробороною та військовими, – розповідає отець Степан. – А відтак почали допомагати, чим можемо.Бійцям відправляли маскувальні сітки, продукти та ліки. Причому часто виходило так, що у волонтерів замовляли одну сітку, а отримували три, збирали продуктів на один бус, а на схід їхало чотири. Доводилося не лише доправляти допомогу бійцям, але й організовувати евакуацію людей з територій, де йшли бойові дії, зокрема з-під Харкова. – Коли приїхав зустрічати тих людей на Західній Україні, то була ніч, а вони кажуть: ми вже сонечко побачили. Тільки потім я зрозумів, що там небо весь час було чорне, затягнуте димом, – каже отець Степан.Щойно звільнили Чернігів, допомогу переадресували туди. Отця вразили розповіді волонтерів, які розповідали, що люди, як місяць були в окупації і три тижні просиділи у підвалах, аж цілували хліб. Такі вияви емоцій волонтери навіть не наважувалися знімати. Окрім Чернігова, допомогу з Вишкова відправляли на Бучу та Харків.
– Як тільки чуємо, що звільняють ту чи іншу територію, то одразу зрозуміло: там потрібні будуть їжа, медикаменти, теплі речі. Навіть не питаючи, – каже отець Степан.
Напередодні Великодня не одна господиня готує паски для солдатів. Тож поки ми розмовляємо з отцем Степаном, його дружина пані Антоніна береться замішувати тісто. Ще раз звіряється з рецептом і починає чудодійство. За трохи ми вже відчуваємо аромати здоби.– Паски будуть вже освячені. Хай хлопці відчувають смак свята і турботу, – каже пані Антоніна і розповідає історію про візит польських журналістів. – Роблю вареники. Навколо мене п’ятилітрові відра. Одним словом, я вся в процесі. У цей момент відчиняються двері і заходить натовп з камерами. Польські журналісти. Я глянула «люблячим» поглядом на чоловіка (тут отець Степан встигає вставити фразу про те, що він не згорів від того погляду, бо «був у мокрій сорочці»). Згортаю цей творчий процес і ставлю варити вареники. Кажуть, треба показати, як мішу тісто. Наново замішую. Вже для камери. Тоді замішую кекс. А інший, вже готовий, знову ставлю у форму і нібито дістаю з духовки. Зняли. Пішли. За якийсь час дзвонять: «А як ви голими руками його виймали?» Робити нічого: журналісти вертаються, я знову ставлю кекс у духовку і знову на камеру виймаю. На цей раз вже у кухонних рукавицях.Інша адреса, звідки линуть смачні запахи – оселя сестер Романюк. Іванна та Оксана творять крафіни. Вправними рухами Іванна розкачує тісто. Оксана змащує його розтопленим маслом і густо посипає родзинками. Або ж в хід іде кориця з цукром. Затим Іванна згортає тісто у рулон і розрізає його. Виходить своєрідний «равлик» – в печі він добряче збільшується в розмірах.– Для освячення приготуємо традиційну паску, а хлопцям передамо крафіни. Хай посмакують. Завжди передаємо паску на схід, – розповідає Іванна. – У нас є дівчата з Донеччини, які переїхали у Луцьк. То ми і їх залучили до роботи. Вони допомагали пекти печиво та ліпити вареники.Дійсно у вітальні вже стоять дві коробки з домашнім печивом. Разом з іншими смаколиками їх відправлять нашим бійцям.
В цей час отець Степан додає, що звертатиметься до прихожан, аби з міркувань безпеки паску прийшли святити вдень.
– Якось питаю нашого земляка, який потрапив у госпіталь в іншому місті: що привезти. Він відповідає, що місцеві волонтери уже всього понавозили, що до них приходили. У такі моменти солдати розуміють, що вони не самі, що вони потрібні, – каже отець Степан і з ним годі не погодитися.
Сергій НАУМУК
Фото Олександра ДУРМАНЕНКАЗнайшли помилку? Виділіть текст і натисніть Повідомити
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу